– Про Вас і хор Імені Д. Бортнянського, який Ви створили, досить відомо. Але я хочу почути про те, про що Ви ще не розповідали. Можливо є якісь секрет Вашого успіху?

– Ніякого секрету не має, про це запитайте любого хориста, який починав співати в хорі, маючи 14-15 років від народження, навчаючись в училищі одноразово. Бо хор почав формуватись з учнів, училища.

Потім безперервна лінія виховна, ми разом росли і ростемо. Я стаю старіший віком, мудрішим, і вони мене також доганяють.

Але ж, щоб якийсь був секрет, то просто ми не шукаємо дешевого успіху, в першу чергу. Ми йдемо по лінії найбільшого опору.

– В чому це виражається?

– По-перше в самому репертуарі. Ми за це десятиліття, що пройшло, я так огульно скажу, проспівали десь понад триста творів.

Скажемо, такі твори, як кантати, де є такі хорові композиції, як «Бандура» - триває 20 хв., хорова композиція Колесси «Вулиця» - 10 хв. та ін.

Потім, ми небайдужі до таких ювілеїв, чи днів народження видатних композиторів, як Микола Лисенко, Олександр Кошиць, Микола Леонтович, Микола Лисенко. Програма концертів, присвячених ним складалися повністю з творів цих композиторів. А це справа не легка, тяжка школа співу. В цьому заключається весь академізм.

Тому що ці композитори писали свої твори не з розрахунку миттєвого успіху, фурору.

Це великі майстри, вони зайві дешевого успіху, за рахунок непередбачених нюансів, такі, щоб здивувати слухачів якимось forte, чи piano, щоб їх буквально «вбити». Глядача необхідно дивувати музикальністю, художнім образом, щоб він відчув себе єдиним цілим з тим, що відбувається на сцені, невід'ємним учасником музичного дійства.

Що я знайшов у собі, зрозумів? Що основою всього є народна пісня. І всі члени хору в цьому є моїми соратниками, однодумцями.

От зараз ми їздимо, супроводжуємо виставку «Голодомор 1932-1933 років» і одночасно даємо концерти, то програма складається з народних пісень.

І я бачу як то близько вона лежить людям до серця.

І що саме цікаве, це не під «баянчик» і типу «Ой чорна, я чи чорна», «Ой чий то кінь стоїть?». Хоча і ці твори в певних обставинах мають право на існування і виражають - смаки певної частини суспільства.

А це - серйозні академічні пісні. І що цікаво, якщо ми співаємо таку хорову композицію як «Бандура», яку записав Григорій Давидовський у Менському районі. Оті пісні відомі «Зібралися всі бурлаки», «Катерино», «Взяв би я бандуру», «Дівка в сінях стояла». Слухачі з розумінням і задоволенням сприймали їх.

Ці всі пісні записані на Чернігівщині. Колись їх співали, була висока культура співу, виконання та сприйняття творів.

Нажаль ми втратили цей академічний пласт, що було основою нашої хорової культури. На що покладався той же Лисенко, а також наш славний земляк Лазар Баранович.

Це була постать на той час європейського масштабу. Він дивував Європу своєю хоровою творчістю.

Так що ми не працювали на заслуги.

І знаєте, ще ми тверезіли від того, що маємо ім'я Д. Бортнянського. А це зобов'язує, все ж таки серйозного ставлення до своєї праці.

Не без того, що у нас є і музика для молоді, і спірічуелси, бо діти володіють достатньо англійською мовою, чи вивчають її то ж з ними легше спілкуватись.

Є у нас і класичний шлягер, як «Хабанера», це популярний твір, з якого роблять різні варіації, і варіанти. Нам у цьому дуже сприяє Лариса Роговець, заслужена артистка України, Лауреат міжнародних конкурсів і це вона робить майстерно, сценічно, захоплююче.

Так що нам і не було коли задумуватись над тим, чи нагородять нас.

Вийшло так, що деякі колективи філармонії отримали звання раніше за нас. То це наштовхнуло на думку, а що, ми гірші за них? Чому б і не ми?

То нам, звичайно, приємно, що колегія міністерства культури і туризму України прийняла таке рішення про присвоєння хору статусу «Академічний».

Було приємно, що коли відбулась 5 жовтня хорова асамблея, у Києві, присвячена 95-річчю створення Київської національної музичної Академії, ми виступили на сцені Академії уже в статусі Академічного хору. Нас дуже тепло прийняли. Я думаю, що ми не підведемо своїх слухачів, бо це зобов'язує до того ж академізму, не розслаблятися, самовдосконалюватись, сягати подальших вершин музично-співочого мистецтва.

Академізм - це строга поведінка з творами мистецтва, це високий виконавчий рівень і глибоке розуміння, прочитання творів автора.

Ми маємо чудові приклади рецензії на твори Лисенка, Кошиця, Леонтовича, Лятошинського. Ці рецензії багато про що говорять. Адже ми маємо можливість на них навчитися.

На жаль тепер нема музичної критики, театральної також.

Якби така критика була, але і спеціалістів таких нема, то це б сприяло значному росту професіоналізму колективів, зокрема хорових.

Яка у нас критика? З позиції це мені подобається, а це ні. Звісно, що це ні до чого не зобов'язує нікого. Не можна однозначно давати оцінку погане, чи хороше. Ясно, коли погане, то по погане. Але перш за все потрібно розумітися на суті справи.

Нам приємно, що статус Академічних хору імені Д. Бортнянського, «Сіверських клейнодів» підняв ще на один щабель статус нашого міста.

Звичайно без настійної уваги голови облдержадміністрації Володимира Хоменка, його заступника Володимира Приходька і голови міськради Олександра Соколова і його заступниці Оксани Тунік-Фриз ми могли б і не відбутись. Їх розуміння наших проблем, розвитку музичного мистецтва міста, області підтримувало нас морально. Часом не так потрібна матеріальна, фінансова, як моральна підтримка.

В мистецтві не може бути компромісів. Є шкала, яка має служити мірилом творчості, визначати його рівень.

Ми сповнені оптимізму, колектив схвально сприйняв високе звання. Тим паче, що і держава стала більше приділяти уваги розвитку культури і мистецтва. Такої зали як у нас у філармонійному центрі, музичній школі імені С. Вільконського годі і шукати в Україні.

Але і у нас є деякі проблеми, що не від нас залежать. Демографічна ситуація така, що для поповнення хору жінок завжди достатньо. А от з чоловіками - проблеми. Якби у Чернігові був вищий музичний заклад, то вони б навчались і тут залишались. А так талановиті йдуть у столицю і звісно ж назад не повертаються.

А в основному, хор стабільний, значних відтоків немає.

На превеликий жаль масової пісні у нас нема. І люди не винні, що їм нав'язують низькопробну продукцію з екранів телевізорів шоу Сердючок, про сало і інше.

Колись була «Червона Рута», яку співала вся країна. А тепер такої пісні не можна навіть назвати.

Але це має пройти, Україна співуча, хорова держава. Жоден колектив, що їде за кордон, ніколи не повертається без призів.

Навіть в час незалежності коли ми були «мільйонерами» багато з'явилося нових хорів, в кожному обласному центрі створився хор.

Нам би ще отримати свій транспорт. Це б сприяло нам зустрічам з людьми. Зараз ми їздимо по районах області Короп, Куликівка, Ріпки. Ми пропагуємо серед людей не складні твори, а взяли народну пісню.

Слухачі дивуються, як це можна співати без музичного супроводу, акапельно.

На жаль поп-музика заполонила весь ефір не тим, що треба, і мало творів україномовних. Але то мабуть час такий і все це пройде, люди навчаться сприймати, цінувати високохудожнє мистецтво.

А нам потрібно просто і далі натхненно працювати з ще більшою відповідальністю, славити свій народ, країну не забувати, чиїх батьків ми діти.