Це вже потім буде гетьманська резиденція і навіть столиця автономної Лівобережної України.

В 1669 р. в містечку з’явилася кам’яна будівля Генерального суду Лівобережної України. Так польський прикордонний форпост почав трансформуватися в український міф. Гетьмани Дем'ян Многогрішний та Іван Самійлович підписували тут свої універсали, але не вони, а харизматичний Іван Мазепа прославив Батурин.

Саме він в зеніті слави і фаворі Петра І, в 1700 році, зводить в містечку мурований палац, де бували всі сливки козачого війська. Батурин налічував 40 храмів, мав два кляштори і школу.

"Зраду" Петро І не простив ані гетьману, ані його місту. Військова каральна експедиція під началом лібхерца Меньшикова 2 листопада 1708 року вирізала більш як 20 000 чоловік, не пожалівши ані дітей, ані старців, ані жінок. Геноцид окремо взятого поселеня чи втамував спрагу крові шаленого тирана-імператора? Навіть якщо загиблих було не 20 000, а лише 6 000, це ката не виправдовує.

Палац гетьмана. Чи фельдмаршала?

Потім люди казали, що щолистопада на руїнах Батурина плаче і стогне земля. Столиця переїхала в Глухів. Аж поки в 1740-х роках дочка сатрапа і вбивці Єлизавета не дозволила Кирилу Розумовському, брату свого таємного чоловіка Олексія Розумовського, відродити Батурин. Кирило, як і Мазепа, був гетьманом. Гетьманство скасує Катерина ІІ в 1764 р., палац почне будуватися в 1799-му. 35 років пройде. Це вже не «Гетьманська столиця», а потішальний приз останньому гетьману, якому це місце дарують разом з фельдмаршальським титулом. Столицею було відроджене місто, а не палац.

Палац гарний. Це без зайвих слів. Хоча й класицизм. Я про це й до поїздки в Батурин з Сергієм Соболевським знала – з картинок. І це при тому, що будівля зазнала не одне руйнування – але зуміла зберегти не лише зовнішню коробку, а й сякі-такі залишки інтер’єрів: ліплення (сама бачила через вікна!), печі, паркет. Якого часу паркет, щоправда, сказати важко: в 1910, здається, році, палац горів і відбудовувався протягом 1911-1913 рр. Ще одна реставрація мала місце в 1967р.

Палац зводився з цегли, а от перемички, колони та карнізи – з блоків пісковику, який спеціально привозили з Новгорода-Сіверського. Дивно, що, здавалося б, куб кубом (в плані споруда – прямокутник з ризалітами-ротондами), а має такий шарм. Причом з усіх сторін, і навіть за кілометр, з траси, коли він вигулькує раптово серед зелені дерев, коли машина перетне міст через Сейм. Головний фасад колись було звернено до парку, на дорогу виходила тильна сторона, але зараз парку немає, є просто собі дерева, що стоять на чималій відстані, як челядь під час гетьманського обіду.

Флігелі вже є. Чи буде парк? Його за два роки не відтвориш, хіба привозити вже дорослі липи і перестаркуваті дуби в кадках, що малоймовірно.

Є ще церква Воскресіння (1803), збережена майже без змін. Така собі типова ампірна святиня, нічого аж такого. Одноглава, з напівкруглою апсидою, хрестова в плані, чотириколонні портики з трикутними фронтонами з трьох боків.

Будинок Кочубея (кінець XVII – початок XVIII ст.) я не бачила – ви ж в курсі, що до поїздок я не готуюся ніяк, а то мені інакше нецікаво. Буде привід повернутися в Батурин ще раз – але бажано до того моменту, коли «Гетьманська столиця» перетвориться на чернігівський варіант «Софіївки» з натовпами безпорадних туристів і рядами яток з сувенірами.

фото 2007 року

Хай буде так, як має бути. Кінців кінцями, Батурин на своєму віку бачив такі карколомні злети і такі інфернальні падіння, що заслужив хоча б шани. Розумовський помер в 1803 р., так і не дочекавшись на свій омріяний Палац. Ми дочекаємся.