 „Натомились мої очі до зими.
Виглядаю білу птаху з далини.
А весна спинилась цвітом край воріт.
Я чекаю, я чекаю той приліт...”
Це слова однієї з останніх пісень, написаних Анатолієм Пашкевичем у Чернігові.
Анатолія Максимовича Пашкевича світ знає і любить, як видатного композитора, автора багатьох пісень, котрі давно вже стали народними.
Проте, він був не тільки музикантом, а й мав безмежно поетичну душу, в якій завжди цвіла весна, хоч народився одного морозного зимового ранку.
11 лютого 2008 року митцю виповнилося б сімдесят років. До цієї дати хочу подарувати читачам декілька поетичних рядків Анатолія Пашкевича і відкрити ще одну сторінку його багатогранної душі.
„Якби ти знала, скільки слів сказати хочу й світові й тобі...” Писав Анатолій Максимович, хоча поетом себе не вважав. Проте жодна пісня не обходилась без редагування ним тексту, починаючи від найвідоміших, таких як „Мамина вишня”, „Степом, степом”, „Ой ти, ніченько” та інші.
Кожна творча особистість стає композитором, художником, літератором лише тоді, коли її серце сповнене почуттям любові.
Пашкевич був талановитим в усьому.
Так і виводило, вимальовувало художні образи його серце, бо було воно таке ж велике, як те абрикосове сонце, про яке писав у своїй новелі „Хата з абрикосовим садом”. Бо мав неосяжну любов до України, до людей, до життя. Любов свіжим повітрям наповнювала його легені. Мов бурхлива ріка переливалася від пісні до пісні, від твору до твору. Любов, безперечно, була в його генах від матері Федосії Іванівни Зіміної, бо як інакше пояснити, що в одній родині відразу було двоє видатних синів: композитор і художник.
Анатолій Максимович був Членом Спілки композиторів України, а старший брат, Володимир Максимович – Головою Спілки художників в Росії (на жаль нині він теж покійний).
Тією безсмертною материнською любов’ю наповнені і останні рядки творчості діяча, як то кажуть „по вінця”.
З любов’ю до нащадків маестро ще при житті склав віршований заповіт, котрий пролунав над його могилою, проводжаючи Анатолія Максимовича в останню путь. Він так і називався „Далека хата”.
Пашкевич любив світ, а світ любив його.
Ось рядки з листа, який Анатолій Максимович отримав від Української діаспори: „...Привіт з далекої Бельгії. Першими словами дозволь наш сину, Анатолію, тобі подякувати за твоє щире Українське Серце. Хай тебе Господь благословить на добрі Українські діла та твори, щоби ти жив у кожній українській душі. Та ось буде церква та помолимось за наш Український народ та за наших славних синів України...”
... Землі Чернігівській, як згадував сам маестро, він віддав більшу частину творчої діяльності (тринадцять років).
До Чернігова Анатолій Пашкевич приїхав 24 жовтня 1989 року, на запрошення обласного управління культури. Чернігівському народному хору потрібен був художній керівник та головний диригент.
Північна столиця України поетично зустріла композитора холодним осіннім дощем. Сріблясті краплини вперто бубоніли по валізі, черевиках, шкіряному плащу, вибиваючи ритм якоїсь нової мелодії. Пізніше ця мелодія переросла в кантату „Чернігівські дзвони”. Написав її в міській лікарні, без жодної поправки, не маючи під рукою жодного музичного інструменту. В лікарню Анатолій потрапив, дякуючи тому ж дощеві, отримавши запалення легенів. Потім кантата „Чернігівські дзвони” увійшла до нової програми Чернігівського народного хору і стала початком творчості на Чернігівщині. Згодом нову програму колективу побачила не тільки вся Україна, але й глядачі близького та далекого зарубіжжя.
А поки була робота. Важка, повсякденна. Здавалося до його рук потрапила дорога автівка, яку по гвинтику належало перебрати, аби механізми працювали бездоганно. Тож щодня голосочок до голосочку, як ті гвинтики налагоджував Анатолій Максимович по кожній нотці. Від кожного акорду, вірно чи невірно вистроєного залежав успіх пісні, танцю, композиції і програми в цілому.
Створивши за час діяльності декілька нових програм для народного хору, подарувавши Чернігівському краю багато пісень, та новел, Анатолій Пашкевич знов вертається на Черкащину, де колись теж працював на посаді керівника Черкаського народного хору. Відчула душа композитора, що нині він потрібнішій в іншому місці. Як боєць, що завжди на варті вже не знаходив собі місця.
Він так закохано любив Україну. Вона боліла в ньому долею кожної людини.
 Мабуть недарма життєвим кредо Анатолія Максимовича Пашкевича були слова улюбленого поета Василя Симоненка „... все одно те щастя по краплині я тобі закохано віддам”. (звертається він до України). Божим провидінням сталося, що Анатолій Пашкевич помер 8 січня 2005 року, як раз на день народження поета, котрий для композитора був за рідного брата. Нині поховані друзі поруч на одному кладовищі у Черкасах. Бо була в них одна на двох любов до України, що вилилась в спільну творчість. І летять по світу їх душі, як „лебеді материнства”, рожевими крилами торкаючись кожного небайдужого до української пісні.
Сімдесяту весну зустрічав би в цьому році Анатолій Максимович Пашкевич...
Та „пречистою пелюсткою”, як сказав колись про творчість діяча Ярема Петрович Гоян, залишилися нам в дарунок його останні поетичні рядки, які ,можливо, стануть піснями. Адже він так любив... * * * Відцвіте, віджаріє калина. Все, прощай, я до неї скажу. І мене течія тихоплинна Понесе за останню межу... Приспів: Не жалію нічого, Що любив, те люблю – Не забудь лиш, у Бога Україну, молю! Хай зрадливі і слава і золото. Що було по воді, по воді... Я туди, де знедолену цноту Колихають русалки бліді... Приспів. І межі там високії стіни Там не згаснуть рожевії сни. А побачу – живе Україна, Я спокійно лицем до стіни. Приспів. ***
Заблукала дорога –
Наші дні, як хрести.
Моя вічна тривого,
Як тебе донести. Знов жевріє калина
В моїм серці старечім.
Прилягла Україна
На плечі молодечім. ***
Я вітаю тебе, Україно,
Бо я син із коріння твого!
Я калина й дряпуча ожина
Я яруга і рідне село. Я черемха, що цвіт собі має.
Я криниця глибока, без дна.
Я могили на серці тримаю.
І кохана у мене одна. ***
Я знову вертаюсь до тебе,
Як влежаний сніг до весни.
В останньому синьому небі
Летять мої стомлені сни. Я знову вертаюсь до тебе
З обжинок далеких тривог.
Я хочу, аби не для мене,
Для нас аби був один Бог. Я знову зустрінусь з тобою –
Ще обрій далекий не згас.
І небо пливе над горою.
І зорі освячують нас. Йосипу!
Тут ми жили, тут ми росли,
Радість ділили і сльози.
Як і чому, де і коли
Ми загубились в дорозі. Все пропили, все продали
Й те, що колись величали.
Тут ми жили, тут ми були.
Тут ми себе промовчали. Де ми женці? Де ми борці?
Хто з нас ходив під горою?
Чорні хрести в чорній руці
А під хрестами герої. Зацвіла черемха.
Зацвіла черемха
Край дороги в полі
Зацвіла біленько
Приспів: Ти така маленька,
Ти така гарненька,
Горличка сизенька.
Зупинись мій коню,
Коню вороненький,
Коло того цвіту.
Приспів.
Заплакало небо
По землі дощами
На черемху білу
Приспів.
Пущу коня свого,
Коня вороного
Та й по тому сліду.
Приспів. Далека хата...
Візьміть мене на крила руки.
У світ тамтешній однесіть.
Мої гріхи й щасливі муки
На домовину покладіть
І не кропіть мій шлях сльозами,
Я з вами друзі помовчу...
В докорах не судіть словами,
Бо вже до спокою лечу.
Останній шлях... Далека хата...
Усе! І зблизька і здаля.
Несіть мене де батько й мати,
Нехай прийме мене земля... Тетяна Костановська-Пашкевич,
вдова Анатолія Пашкевича
Вірші Анатолія Пашкевича
|
